«Наказ з Києва: вас відправить – назад не чекать»

Фельдшер санітарної роти пригадав події трирічної давнини, коли був направлений збирати в Іловайському котлі 200-х. У 2014-му українці зазнали найбільших втрат за всю війну на Сході. Загострення припало на День незалежності. А 29 серпня Росія оголосила так званий «зелений коридор», яким мали б вийти з оточеного міста Іловайськ українські бійці та добровольчі батальйони. Натомість, колони вщент розстріляли. Герой нашого сюжету, полтавець, якому на той момент було 23 роки, потрапив на територію Іловайського котла одразу після нього. 

Так у Полтаві зустрічали тих, хто повертався зі Сходу. Це ротація у жовтні 2015-му. З війни приїхала 8 окрема санітарна рота. І в ній – худенький хлопчина.

Він не дає інтерв'ю на центральні канали, лише своїм. Не любить камери, хоча одягнув форму з медалями.

- Це – за воїнську доблесть. Це – за вірність українському народові Полтавська адміністрація давала. А це – військкомат, «Учасник АТО.

Олег із Чутівського району. Відслужив в армії, працював фельдшером в реанімації обласної лікарні. Це і допомогло йому більш-менш бути готовим до того, що побачив на Сході. Хоча, не зовсім.

У 2014 навесні його мобілізували і сказали чекати дзвінка. Покликали 3 серпня. 3 взводи, 8 окрема автомобільна санрота. Більше 100 людей Олег навчав надавати меддопомогу за власним досвідом. У кінці серпня він потрапив на Схід, дати точні не пам'ятає – підводить пам'ять. Після повернення першого десятка екіпажів збирали другий. Про Іловайськ тоді вже чули. Олег як єдиний фельдшер мав залишатись при роті. Але напросився у командира, бо товариш із Кобеляк не мав напарника. Рушили у напрямку Старобешевого. 

- Сдать все оружие. Если найду – расстрел.

Олег Колісник, фельдшер

- Коли ми туди їхали, нас супроводжували БМП, БТР з боків. Було прикриття. А потім ми не помітили, як вони пропали. І супроводжуючий нас пропав, і передали нас у руки ДНР-івців. Вели нас вони дуже довго. Потім кажуть: зупиняйтесь. З нами було два камази наші для 200-х. Нам показали хатки: ото отам, отам, отам усе збирайте.

Скільки часу і скількох зібрали – важко сказати. За кожним ходили з автоматом, довкола – оточення і постійні знущання. 

Олег Колісник, фельдшер

- Дуже важко: коли руки-ноги згорілі повністю, лежать обличчям у землю, і вже не перший день. Цей запах і вже понадувалися. Можливо, скоро й розкладатися почали... Але було видно, що хлопці не хотіли здаватися. Майже у кожного в руці була граната. І була ще небезпека: він лежить, чи чека витягнена, чи ні?

Окремо віддали поранених. Старались, як могли, говорить Олег. Йому тоді було 23. Але побачив і молодших хлопців, і дівчат-снайперів. Декого ховали під горою 200-х, аби вивезти якнайбільше. Коли росіяни відпустили, далі зупинили ДНР-івці. Частину полонених забрали. І на тому етапі Олег зрозумів: їх залишили, мов на убій. 

Олег Колісник, фельдшер

- І тут починається найцікавіше: ми не встигли виїхати із завдання, а наші гради починають працювати. Коли ми таки повернулися, а була у нас жінка-підполковник, яка нас відправляла, – ми до неї пішли з питанням. А вона плаче і говорить: наказ був із Києва вас відправити і назад не чекати.

Колона вибралась самотужки, не знаючи дороги назад. Більше до котла Олег не потрапив. А за кілька місяців він вже воював у старому терміналі Донецького аеропорту. Вчасно його залишив, отримав контузію на блокпосту. Хотів знов воювати, але зрозумів: тепер не та війна. Він повернувсь без поранень, але з ймовірністю інсульту та інфаркту. Зараз Олег ростить сина і працює вантажником. З медициною далі не склалось. Не зміг. Звільнився, аби не бачити рани і смерть.

Новини Полтави

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію