Сьогодні - 100-річчя з Дня народження Олеся Гончара

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка (сучасна територія Дніпропетровська), помер 14 липня 1995 року в Києві. Український письменник, громадський діяч, нагороджений званням Герой України.

Для його критиків Олесь Гончар - великий, але типовий для радянського часу письменник-пристосуванець, який підписав лист із засудженням Солженіцина і Сахарова у 1973 році і отримав від радянської системи «максимум можливого» - став академіком АН України (1978), Героєм Соціалістичної праці ( 1978), лауреатом 2-х Сталінських (1948 і 1949) і Державної премій СРСР (1982), керував довгі роки Спілкою письменників України.

Для своїх шанувальників і шанувальників Олесь Гончар - герой і боєць:

 1941 р. добровольцем пішов на фронт з філфаку Харківського університету, рік провів у полоні, з якого втік, потім з 1943 по 1945 чесно, як сержант мінометної батареї, воював на передовій, удостоєний двох бойових орденів і трьох медалей «За відвагу»;

з 1946 р знову студент філфаку Дніпропетровського держуніверситету, чиї перші книги про війну були відзначені в Києві і Москві, а люди, які знали Олеся Терентійовича ближче, називають його зодчим душі людської, що все своє життя присвятив відродженню української душі. Недарма в своєму щоденнику письменник дякував Всевишньому за те, що дав йому право народитися українцем;

далі була заборона на 20 років публікації його роману «Собор», різка реакція Союзу письменників СРСР на відмову Гончара у 1966 році брати участь в засудженні книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За спогадами першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, обговорювалося навіть питання про арешт Олеся Гончара, і лише незворотні наслідки міжнародного скандалу (книги Гончара на той час були переведені на багато мов світу і входили до шкільної програми СРСР) змусили партчиновників утриматися від цього кроку;

з кінця 80-х рр. Олесь Гончар - активний учасник Народного Руху України і активний борець за незалежність України, якому у 2005 р. посмертно було присвоєно звання Герой України.

Заслуги Олеся Гончара перед Україною і українською літературою

У горезвісну систему письменник не вписувався ніколи. Навіть сам факт ведення ним фронтових щоденників є показовим. На час Другої світової війни переважна більшість фронтовиків підкорялася наказам влади. Особистий наказ Сталіна забороняв солдатам, котрі перебувають на передовій лінії фронту, вести щоденники або будь-які інші особисті записи, на порушника чекав військовий трибунал. Фронтові спогади письменника потім увійшли в сюжет його роману «Прапороносці».

Цей твір сам Гончар називає своєю першою письменницькою працею. Літературні критики, які паралельних сюжетних ліній не побачили, дали високу оцінку роману. В результаті твір отримав кілька Сталінських премій. Насправді літератор писав про другий і третій фронти, які були українськими не тільки за назвою, а й за глибинною суттю.

Літератор писав про те, що українці є людьми мужніми, а потенціал нації не обмежується тільки виконанням протяжливих пісень. За часів, коли все суспільство пишалося Великої Перемогою, письменник акцентував увагу на тому, що не тільки воювати, а й перемагати вміють українці;

у своєму романі «Прапороносці» Гончар розповідає, що при необхідності кожен українець перетворюється на самовідданого лицаря. У цьому контексті можна порівняти сюжет роману з думками, які висловлювали Євген Маланюк і Дмитро Донцов, хоча в ідеологічних питаннях Гончар не підтримував їхню точку зору;

подальше життя і особливості світогляду письменника багато в чому визначив час народження. Народжений у 1918 році Гончар є однолітком незалежної України. У період небувалого національного відродження проходило дитинство літератора, його юність збіглася за часом з розстрілом українського ренесансу. На фронті письменник потрапив у полон, отримав поранення, знову повернувся у стрій;

незважаючи на всі труднощі, система Гончара не зламала, вона тільки навчила письменника ховати свої справжні думки, говорити лише те, що оточуючі хочуть почути. Однак і у виборі риторики літератор свідомо йшов наперекір. Дружина письменника згадує, що замість служіння системі Олесь Терентійович служив людям, прагнув пробудити в них національну свідомість. У своїх творах письменник прагнув переконати українців у тому, що їм дійсно є чим пишатися;

літературні критики оцінюють роман «Прапороносці» як явище різнобічної спрямованості. Цей твір, згідно з оцінками експертів, є одним з небагатьох романів, в яких діють по-справжньому живі люди, а не гвинтики, елементи великого механізму. Тільки через багато років з часу написання роману з'явилася можливість розглянути ще одну сюжетну лінію - взаємодія українських солдатів з населенням європейських країн.

Дія сюжету розгортається в процесі просування фронту територією Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Принципова відмінність роману «Прапороносці» від інших літературних творів зазначеного періоду полягає в тому, що європейська обстановка не сприймається українськими військовими як щось нове. Фронтовики легко знаходять спільну мову з місцевим населенням.

У той час, коли інші письменники показують жителів цих країн як якесь вороже оточення радянських героїв, Гончар акцентує увагу на наявності загальних моментів в світогляді. Цей твір письменника можна з упевненістю назвати аргументом на користь європейської орієнтації українського населення і держави в цілому;

перший сильний удар з боку цензури і радянської критики чекав письменника ще після публікації його твору «Модри Камінь», новела з'явилася в друкованому вигляді до «Прапороносців». У сюжеті оповідання йдеться про почуття, яке спалахнуло між радянським солдатом-визволителем і громадянкою Словаччини, дівчиною Терезою. Можливість появи такого почуття цензура категорично заперечувала.

Підозрілим для «компетентних органів» письменник став також завдяки своїй громадянській позиції, ще до появи роману «Собор». У 1966 році Гончар відмовився входити до складу комісії, яка формувалася ЦK Компартії України для засудження книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Репресії проти інакомислячих літератор сприймав різко негативно, тому в партійній виставі не бажав брати участь.

Однак партійне керівництво розуміло, що світова і радянська громадськість негативно сприйме будь-які спроби тиску на героя-фронтовика-письменника. Спогадами про цей епізод потім поділився у своєму щоденнику перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Він написав, що деякі партійні керівники навіть пропонували взяти письменника під арешт. У відповідь на цю пропозицію Микола Підгорний повідомив Шелесту, що в разі арешту їх обох шуму по всьому світу буде менше, ніж після взяття під варту письменника Гончара;

дещо змінилася ситуація після публікації роману «Собор». У головному негативному персонажі твору один з вищих партійних чиновників впізнав себе. На довгі 20 років після першого видання роман виявився під забороною. У романі письменник висловив свої найглибші прагнення. Відновлення Михайлівського золотоверхого собору для Гончара було питанням принципово важливим. Нове життя для храму літератор розцінював як передумову до єднання українського народу. Думка про пробудження національної самосвідомості червоною ниткою проходить через усю творчість письменника;

ще за життя Гончар став класиком української літератури, але сповна відчув на собі долю людини, невгодної режиму. Жорстока система принижувала літератора як письменника і людину. Не тільки влада з усією можливою витонченістю влаштовувала цькування письменника. Його ім'ям і особистістю успішно торгували «друзі», для досягнення ідеологічних цілей літератора використовували «доброзичливці».

Відомо, що письменникові нерідко підкидали анонімні послання. У тексті одного з них була пропозиція скористатися прикладом Хвильового (покінчити життя самогубством). Вірна дружина письменника деякі подібні листи намагалася перехопити, захищаючи чоловіка від зайвого хвилювання. Дуже часто проти Гончара плели інтриги, намагалися втягнути його в найрізноманітніші ганебні історії.

Через короткий час після виходу «Собору», у 1968 році, святкувалося 50-річчя письменника, яке «доброзичливці» перетворили на справжній кошмар. Високо оцінений читачами роман став справжньою бомбою серед партійної номенклатури. На засіданні ЦК Компартії України присутні виступили з нищівною критикою «Собору». Автора звинувачували в написанні антирадянського роману, чиновники атакували письменника, побоюючись покарання за власний недогляд.

Твір про знищення пам'ятників культури, забруднення навколишнього середовища і багато інших нагальних проблем очікувано викликав критику, злякалися бюрократи і самої назви роману. У результаті, людей, які підтримували письменника і роман, звільняли з роботи. У день народження письменника йому доставили телеграму з текстом «Вам зараз нічого не залишається, крім як пустити кулю в лоб».

Валентина Данилівна Гончар

Вдова письменника в інтерв'ю розповідає, що загроз письменник насправді не боявся. На фронті Гончар не просто так отримав три медалі «За відвагу», протягом цілого року перебував в полоні, на межі життя і смерті перебував неодноразово. Після жаху війни люди, які пишуть анонімки, письменника не лякали зовсім. Письменник Іван Драч згадує, що у відповідь на загрози Гончар тільки посміхався. У той же час, одночасно з посмішкою у літератора був твердий характер, який допомагав захищати від труднощів і проблем з системою багатьох письменників;

над біографією письменника ретельно попрацювали. В результаті у сучасників створювалося враження про літератора, який добре влаштувався в житті - перебував на високих посадах, благополучно жив в амплуа кон'юнктурника. Особливо голосно ці заяви звучали вже після смерті Гончара. Критикуючи письменника, деякі люди говорили, що під час перебування його у високих президіях справжні борці перебували в таборах або психлікарнях.

Навряд чи сучасникам довелося б дізнатися про те, яким насправді був Олесь Гончар, якби не випуск його щоденників, які опубліковані тритомним виданням у 2008 році. До видання увійшли записи думок письменника, викладені ним у 120 зошитах, які протягом багатьох років дбайливо зберігала дружина літератора. Сама Валентина Данилівна признається, що, готуючи до видання тексти щоденників, абсолютно по-новому дивиться на власного чоловіка. На сторінках щоденників читач може побачити віруючу людини, яка добре розуміє, з яким глибоким цинізмом відносяться до народу партійні вожді.

Як можна дізнатися з роздумів літератора, негативно він ставився до прагнення, з яким Москва нищила все українське. Відбувалося все це під акомпанемент розмов про «звільнення Європи» і велику братську місію російського народу. Читач дізнається про глибокі переживання письменника у 1976 році. Тоді в рамках з'їзду КПУ перший секретар ЦК Щербицький виступив з промовою російською мовою, чого до цього не відбувалося. Виступи всіх наступних ораторів за одну ніч були переведені на російську мову. Єдиним промовцем, який використовував українську мову, виявився Олесь Гончар. У щоденнику він, будучи на той час кандидатом на членство в ЦК партії, нарікав на те, що виправити цю ситуацію ніяк не може.

«Розлучення» з Компартією письменник оформив незабаром після того, як відвідав табір протестуючих студентів. Протест цей відомий історії як Революція на граніті, письменник підтримав вимоги мітингувальників, побачене змусило його відмовитися від членства в партії. Можна з упевненістю сказати, що в ідеали комунізму свого часу вірили всі, правда, на протязі різного періоду.

Письменникові, як і багатьом свідомим українцям того часу, здавалося, що заповітний партквиток є можливістю зробити для рідної країни, розвитку її культури хоч трохи більше. Проте ще у 1956 році в щоденнику літератор пише, що далеко не всіма комуністична ідеологія сприймається як механізм, який дасть кожній окремій нації можливість жити в умовному квітучому саду. Деякі люди сприймають комунізм не як сад, а як млин, в жорнах якого народи перетворюються на безформну сіру масу.

Як один з людей, причетних до процесу побудови комунізму, Гончар прекрасно бачив, що комуністична ідеологія насправді дуже мало пов'язана з реальним життям. В результаті просто на очах ця ідея перетворюється на величезного монстра, символ кровожерливості і ненависті. Цей монстр вже переламав у своїх катівнях, таборах і класових конфліктах мільйони людських життів.

Дуже позитивно сприйняв Гончар ідею референдуму про проголошення української незалежності. Він стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли вичавити з себе тоталітаризм. З часом незалежності письменник пов'язував великі надії на відродження української нації.

Реальність виявилася не такою, якою літератор очікував. Створений під керівництвом письменника Народний Рух незабаром опинився під загрозою розпаду через владні амбіції політичних соратників. Державна безвідповідальність вразила уми інтелігенції, зростаючі амбіції і прагнення до влади, за твердженням Гончара, призвели до «навали пігмеїв», яким поступилися місцем «лідери нації». Залишається тільки здогадуватися, яку оцінку дав би Олег Терентійович сучасним українським політикам.

Цікаве про Олеся Гончара

Все життя письменник прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька - Біличенко, в сім'ї була ще старша сестра, Олександра;

незабаром мати померла, трирічний Олесь і його старша сестра залишилися з батьком, який через деякий час одружився вдруге. З мачухою спільну мову хлопчик не знайшов, дитинство провів з дідусем і бабусею по лінії матері на хуторі Слобода Суха на території Полтавської області;

перед початком навчання в школі майбутньому письменнику голова сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки у сформованому сільському класі один хлопчик на ім'я Олександр вже був, Гончару видали документи на ім'я Олесь;

з дитинства, проведеного в селі, подорослішавши, Гончар згадував широкий степ, друзів-пастушат і нескінченну, напружену, самовіддану працю сільських жителів;

про початок війни літератор дізнався з бібліотечної газети. Незабаром в складі студентського добровольчого батальйону відправився на фронт. Після важкого поранення і звільнення з полону Гончар повертається на фронт. В ході бойових дій був старшиною мінометної роти, завершив війну на території Чехословаччини. Отримав орден Слави, Червоної Зірки і 3 медалі "За відвагу".

Під час оборони Києва, в битві на річці Рось письменник отримав перше поранення. Потім Гончар був поранений ще двічі, один з осколків залишився в нозі літератора на все життя. Неодноразово йому вдавалося врятуватися від майже неминучої смерті - снаряд розірвався на місці, де пару секунд тому був Гончар. Під час кінного супроводу колони з боєприпасами кінь наступила на міну, тварина залишилася без ноги, вершника тільки оглушило вибухом. Під час перебування майбутнього літератора в кімнаті в приміщення влітав снаряд, шафа, що вдало впала, захистила Гончара. Дивовижний порятунок письменник потім пояснював молитвами любимої бабусі, яка замінила йому матір;

після війни почав писати роман «Прапороносці», робота над яким тривала 3 роки;

з майбутньою дружиною Валентиною Данилівною письменник познайомився у Дніпропетровську, де він жив уповоєнний час у своєї сестри. Зараз будинок сестри письменника знаходиться за адресою вулиця Клубна 25. Молоді люди жили на одній вулиці околиці міста. Незабаром після весілля пара переїхала до Києва;

саме Валентина Данилівна є вірним супутником життя письменника, хранителем його творчості. Філолог за освітою, дружина літератора була першим читачем і критиком творів Гончара. Разом пара прожила 48 років, критики стверджують, що сильні образи жінок в творах Гончара пояснюються величезною любов'ю до Валентини Данилівни;

у подружжя народилося двоє дітей - старша дочка Людмила (перекладач з англійської мови) і син Юрій, біолог за фахом;

дуже любив письменник Херсонську область, свого часу навіть обирався депутатом від цього регіону. Під час перебування народним обранцем на кожне звернення від жителя області давав письмову відповідь особисто;

для Гончара література була і роботою, і хобі. Протягом деякого часу він захоплювався колекціонуванням живопису, але інтерес до картин швидко пройшов. Але літературу, за твердженням дружини письменника, він розглядав як останню надію на перемогу добра в протиборстві зі злом;

занадто релігійною людиною письменник не був. Нерідко на Великдень і Різдво він ходив до Володимирського собору і молився, але всередину не заходив. Вдома у літератора було видання Біблії, Олесь Терентійович в якості свого кредо використовував слова Ісуса Христа. Він говорив, що прийшов в цей світ не для того, щоб служили йому, а для служіння людям;

посмішку вважав письменник важливим елементом роботою чиновника. Він стверджував, що чиновники, які через особливості натури або в силу якоїсь хвороби не посміхаються, не повинні працювати з людьми. Оптимальним місцем роботи для похмурих людей Гончар називав кладовище;

дружина письменника розповідала, що в процесі взаємодії з чиновниками письменник дотримувався своїх власних принципів. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя саджали за один обідній столик з чиновниками, про неприємні справи яких літератор знав, за час трапези він не вимовляв жодного слова. На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось з ввічливості Гончар відмовляв, оскільки чиновник є «мурлом»;

до своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але абсолютно невибагливим у побуті, хоча білі сорочки і скатертини любив. По господарству дружині не допомагав через відсутність часу, хоча вмів багато чого робити, за час дитинства і юності багатьом життєвим премудростям навчився;

спілкуючись з журналістами видання «Факти», Валентина Данилівна також повідомила, що письменник був людиною немеркантильною, щедрою, дружині своїй найчастіше дарував троянди, при виборі речей під час закордонних відряджень помилявся з розміром;

з гастрономії найбільше любив Гончар гречаники та салати. Особливо перебірливим у їжі класик не був, оскільки добре пам'ятав голодні роки;

в останні роки здоров'я письменника серйозно здало позиції. Звичка приймати все, що відбувається, близько до серця стала причиною 3 інфарктів і такої ж кількості інсультів, сильно боліла нога з нагадуванням про війну у вигляді уламка снаряда. 14 липня 1995 року серце Олеся Гончара зупинилося;

4 квітня 2014 роки сестра письменника Олександра Терентіївна Сова відсвяткувала своє 100-річчя;

вдячністю духовенства за роман «Собор» стало відспівування письменника за участю священнослужителів з ??різних конфесій. Очевидці стверджують, що в момент, коли труну з тілом письменника опускали в землю, раптом почався дощ. Похований літератор на Байковому кладовищі.

У 1938 році, після технікуму журналістики, майбутній письменник вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Ще до вступу Гончар робить перші кроки на літературному шляху як журналіст;

у червні 1941 року в складі студентського батальйону іде на фронт. Доля батальйону описана Гончаром в тексті роману «Людина і зброя», за який письменник нагороджений державною премією імені Шевченка;

влітку 1942 року Гончар потрапляє в полон, утекти вдається тільки у 1943 році, після чого він повертається до лав Червоної армії;

у 1959-1971 роках Гончар очолює Спілку письменників України;

протягом часового проміжку з 1959 по 1986 рік літератор обіймає посаду секретаря в Спілці письменників СРСР;

з 1973 року Гончар обіймає посаду голови Української республіканського комітету із захисту миру, член Всесвітньої ради миру.

Увічнення пам'яті Олеся Гончара

У селі Сухе Кобеляцького району Полтавської області в серпні 2000 року відкрито Державний літературно-меморіальний музей-садибу Олеся Гончара, щорічно в день народження і смерті письменника тут проводяться урочисті заходи;

ім'ям письменника названі вулиці в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Білій Церкві, Чернівцях та ряді інших населених пунктів, серед яких рідне село літератора. У столиці є парк імені Гончара. Також на честь письменника названо безліч навчальних закладів по всій Україні;

Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека, одним із засновників якої є письменник, також носить ім'я Олеся Гончара. На сайті бібліотеки відкрито збір фото- і відеоматеріалів, що описують життя письменника;

у вищих навчальних закладах Харкова, Києва та Дніпропетровська студентам виплачуються академічні стипендії імені Олеся Гончара;

виплачуються премії імені Олеся Гончара: Міжнародна недержавна українсько-німецька премія за кращий твір молодого письменника, літературна премія в Україн і премія всеукраїнського тижневика «Бористен»;

у Києві на розі вулиць Липинського та Коцюбинського встановлено пам'ятник Олесю Гончару;

пам'ятник-погруддя письменнику встановлено у Дніпропетровську;

меморіальна дошка на честь Гончара встановлена на Михайлівському золотоверхому соборі на знак подяки за ініціативу відновлення споруди;

на Будинку письменників у Києві (вулиця Богдана Хмельницького 68/2) встановлено меморіальну дошку на честь літератора;

31 липня 2000 року Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету «Олесь Гончар», випущену в рамках серії «Видатні особистості України». На реверсі монети розміщено зображення соняшників і малий український герб, на аверсі - портрет письменника, малюнок собору і напис «Собори душ своїх бережіть!».

Новини Полтави

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію