98 років з Дня народження Григорія Тютюнника

23 квітня 1920 року народився український письменник Григорій Тютюнник.

Коли говорять про Тютюнника, неодмінно згадують перше Григора — великого українського новеліста. А треба сказати, що Григір і Григорій були братами по батькові, Григорій – старший. За випадковим збігом обидва брати – Григорії.

Старшого насправді хотіли назвати Георгієм (Їгорем, як у селі казали), а чому так сталося, розповів його брат Григір у повісті-спогаді «Коріння», що її ми будемо тут час від часу цитувати: «Коли народився Григорій…його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. 

На той час, у новій родині Михайла Тютюнника ріс другий син, якого, нічого не підозрюючи, батьки записали теж Григорієм. Щоб відрізняти братів, меншого рідня та односельці стали називати Григором. Із першою дружиною, Ївгою Федорівною Буденною, батько Григорія не прожив і року. Невдовзі після народження сина (23 квітня 1920 р.) подружжя тихо і швидко розлучилося. Після розлучення батько Григорія не одружувався 10 років, мати 7 років не виходила заміж. Михайло Васильович не полишав старшого сина: допомагав, як міг, і багато чого навчив — скажімо, віршів Шевченка (сам знав напам’ять мало не всього «Кобзаря»).

Григора забрали тітка з дядьком на Донбас. Григорій 1938 р. вступив до Харківського університету. Навчання не завершив – почалася війна. Пішов добровольцем на фронт, двічі був тяжко поранений. Двічі втікав із полону, партизанив. По війні працював учителем; літературним співробітником, затим — редактором прози у львівському журналі «Жовтень». Власне, у Львові письменник залишився назавжди.

Перша збірка оповідань Григорія Тютюнника «Зоряні межі» вийшла друком 1950 р. Затим була надрукована повість «Хмарка сонця не заступить» (1957 р.) Збірка «Журавлині ключі» — поезії, написані під час війни — побачила світ по смерті автора, у 1963 р.

Роман Григорія Тютюнника «Вир» — без перебільшення, найталановитіший, найемоційніший повоєнний твір – своєю появою засвідчив, що репресоване українське слово вижило. Епічне полотно роману розгортається перед читачем, рясніючи колоритними персонажами, сяючи рідними авторові пейзажами, спонукаючи замислюватися над вічними питаннями людського буття. За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 р. був відзначений Шевченківською премією (посмертно).

Григорій Михайлович носив у легенях над серцем 20-грамовий уламок німецького снаряда. Згодом уламок вийняли, але операцій робили аж три, дві з них невдало, на спині залишилася рана, яка не загоїлася до кінця життя. Страждав на задишку та біль у грудях, часом нестерпні.

Мешкаючи у Львові, Григорій тужив за рідною Шилівкою, за мамою, за молодшим братом. Цілих 15 років брати майже не спілкувалися. Зрідка бачились, але давалася взнаки велика різниця у віці: без батька говорити не було про що. Григорій Тютюнник поховагний на Личаківському цвинтарі у Львові.

У рідному селі Шилівці є музей — невеличка кімната в школі. В центрі кімнати — погруддя Григорія, на стінах – фотознімки, під склом – книги, теки з матеріалами. Давніше у музеї влаштовували зустрічі з матерями Григорія та Григора, з їхніми товаришами-літераторами. На старенькій будівельці, де колись була школа, що в ній навчався Григорій, меморіальної дошки немає.

Завершити коротку оповідь про Григорія Тютюнника, мабуть, таки треба словами його молодшого брата, бо краще сказати про цього унікального письменника і його творчість не зміг би ніхто: «Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить. Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові»…

Новини Полтави

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію