Володимир Винниченко: нащадок роду з Полтавщини

26 липня 1880 року народився Володимир Винниченко - перший керівник українського уряду. Його знала  мистецька Європа: п’єси Винниченка ставили провідні театри Парижа, Відня, Берліна. Прозою зачитувалися.  А жінки, одного разу поринувши в його жагучі очі, не мали сил забути цього чоловіка.

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у робітничо-селянській родині. Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала трьох дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився Володимир. Будинок родини був по вулиці Солдатській 49 і до сьогодні не зберігся – тепер на тому місці новозбудований дитячий садок. Батько Кирило працював по панських економіях, чумакував, мати тримала постоялий двір, згодом продавши його і кошти розділивши між дітьми.

За родинними переказами, рід Винниченків з’явився у селі Григорівка, коли місцевий поміщик Шишковський виміняв у поміщика з Полтавщини три сім’ї селян на кілька гончих собак. Серед тих селян із Полтавщини були і предки Володимира Винниченка.

Володимир часто їздив до діда Василя в Григорівку. Виходило так, що Володимир мав дві «столиці» свого дитинства. Мати далі утримувала заїжджий двір, а «селянин-власник» Кирило Винниченко був досить міцно прив'язаний до Григорівки. Тож Володимирове дитинство почасти минуло в селі. Там жили його дід і баба, дядьки, тітка, двоюрідні брати й сестри. Згодом саме про це були спогади письменника: «Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».

За дитячими спогадами і враженнями письменник створить оповідання, що оформляться в збірку оповідань «Намисто», яка увійде в золоту колекцію для дітей. Вдома малому Володі дозволяли більше, ніж іншим дітям. Був він загальний улюбленець, навіть пестунчик. Про те, як солодко бути найменшеньким, таким собі «царем і богом», якому всі догоджають, В. Винниченко пізніше напише в оповіданні «Віють вітри, віють буйні...».

Євдокія Винниченко згадувала: «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий! Сусіди часто жалілися на хлопця, й батьки мусили його карати або дорікати, але не дуже суворо. У кожному разі, хлопець робив так, як вважав за потрібне. Проте сусіди, батьки бачили, що дитина незвичайна».

В оповіданні про «Федька-халамидника» – безліч прикмет єлисаветградського дитинства самого автора. Річка неподалік будинку, де мешкає Федькова родина; базарний місток, що його навесні зносить крига; паровий млин, з-за якого «сонце хитро виглядає»; церква («блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві») – це все поставало й перед очима малого Володимира Винниченка, коли він біг до Інгулу зі своєї Солдатської вулиці. Не випадкова й така деталь: батько Федька працює в міській друкарні, у реальному житті працівником друкарні був старший брат Володимира Андрій. А головне – сам Федько, герой, якому письменник віддав чимало своїх рис. Про таких кажуть: заводій, ватажок, шибеник. І водночас цей «Соловей-Розбійник» надзвичайно приваблює своєю гордою вдачею, великодушністю, готовністю в скрутну хвилину махнути рукою на себе самого заради товаришів, яких він «не любить видавати».

У вдачі майбутнього письменника й справді, було багато бунтарського. Відчайдушність, зухвалий виклик заведеним звичаям і звичкам (через що навколишні сприймають його як «жахливу дитину»), правдолюбство, якась зворушлива людяність, що криється за екстравагантними вчинками. Володимир вирізнявся серед своїх ровесників і тим, що мав надзвичайно чіпку пам'ять. Рано навчився читати – сталося це непомітно для його рідних. Здається, першим «букварем» для нього були принесені братом Андрієм, працівником друкарні, афіші, з яких він, бавлячись, вирізав літери і клеїв на стіну, питаючи у дорослих, що то за буква.

Він дуже хотів Украни. Так, щоб вона була завжди біля його плеча. «Сонячну машину» — перший український фантастичний роман — присвятив «…моїй сонячній Україні».

Новини Полтави

    Розділи сайту:

    Написати лист в редакцію